«Літературна мова і мова художньої літератури. Шляхи становлення національних мов».
Літерату́рна мо́ва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемних так і в усних різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією. При цьому існує поряд з іншими її формами — діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору.
Мова художньої літератури, критики, наукових статей, газет також називається літературною мовою.
Літературна мова виникає на живій народнорозмовній основі. Л. м. об’єднує представників нації безвідносно до місця їх проживання чи соціального стану. Л. м. становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його Л. м. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Л. м. взаємодіє з іншими формами національних мов, зазнає впливу усної розмовної практики. Укр. писемні пам’ятки засвідчують староукраїнську літературну мову і нову українську літературну мову. Староукр. мовою написано юрид., ділові документи, створено культову (релігійну) л-ру. Структуру староукр. літ. мови відбито в граматиках і словниках, у численних текстах літописної (див. Літописи), істор. л-ри, госп. порадниках, різножанрових худож. творах, у полем, л-рі, шкільних драмах тощо.
Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Початкову добу нової, властивої української літературної мови було закладено у ранніх творах, тексти яких збереглися, це інтермедії Я. Ґаватовича (1619 р.), «Пісня про Кулину» (1612 р.); інтермедії Митрофана Довгалевського — «Комическое дѣйствіе» (1736 р.) [2] ; та «Властнотворный образ человѣколюбія Божія» (1737 р.) [3] ; інтермедії Г. Кониського в його драмі «Воскресеніе мертвыхъ» (40-і роки XVIII ст.) [4] та інш.[5][6]
Нову українську літературну мову,як вважається, започаткував І. Котляревський, написавши народною мовою(такою як говорили люди, що проживали на території сучасної України) свої твори, які ми вивчаємо у школі:” Енеїда”, “ Наталка Полтавка”.Остаточне сформування нової української літературної мови закінчилося літературно-мовною діяльністю Т. Г. Шевченка [7] . Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники. Дебати щодо мовного питання, становлення національної мови існують у будь-якого народу,ще з часів біблійної легенди про Вавілонську вежу (покарання мовою людей, аби вони не могли дійти до спільної дружньої взаємодії).Тому її часто для зіткнення використовують і політики для розбрату населення країни. Але пам'ятати потрібно одне: народ і мова існують доти, доки є їхні носії. Тому що планеті відомі випадки зникнення мов і народів.На сьогодні навіть існує «Атлас мов світу, що перебувають під загрозою зникнення”., який побачив світ 19 лютого 2009 року. Тож не допустімо зникнення нашої мови, а як наслідок- і народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар